Яким ти повернешся? - Страница 25

— Техніка має служити людині, а не навпаки, — казав я. — Про це повинен пам’ятати кожен конструктор…

Він вдячно кивав головою, повторюючи мої слова. Прощаючись, я щиро потис йому руку і побажав успіхів.

Звістка про помилку Юлія Михайловича блискавично облетіла весь відділ. Ставлення до сигома різко змінилося. Танули відчуження і настороженість, хтось навіть назвав його просто на ім’я — Юлій. І він усміхався новим друзям широчезною усмішкою, ніяково розводив руками, коли йшлося про стратоплан, ніби заздалегідь вибачався за ті помилки, які ще можуть трапитися.

Далі за всіх у своїх симпатіях зайшов Григорій Гурійович. Він запросив сигома на свій день народження.

Юлій Михайлович того вечора був чарівний. Він танцював по черзі з усіма жінками, що прийшли в гості, навіть з бабусями і восьмикласницею Тасею. Він розповів кілька анекдотів, випив дві пляшки аличівки і навіть трохи захмелів. Він програв мені дві партії в шахи і зумів одіграти тільки одну. Словом, він був звичайною людиною.

Дорогою додому ми з Лідою балакали про Юлія Михайловича і зійшлися на тому, що він досить таки симпатичний.

А на другий день Юлій Михайлович прийшов до мене в кабінет просити поради, де краще запланувати надувні подушки сидіння. Звичайно, я не шкодував часу для пояснень. Ми разом зробили креслення, а коли він пішов, я згадав, що забув пояснити, де приховати важелі, і попростував до його столу.

Помітивши мене, Юлій Михайлович чомусь знітився, намагався заховати якийсь аркуш. Та зробив це незграбно, і аркуш упав на підлогу. Юлій Михайлович забурмотів:

— Я робив начерки сидіння перед тим, як іти до вас. Наші думки збіглися.

Але я з першого погляду зумів одрізнити начерк від закінченого креслення.

— Ходімо, нам треба поговорити, — сказав я.

Він слухняно пішов за мною. Я пропустив його перед себе і щільно причинив двері кабінету. Глянув на його великі руки, які безпорадно опустилися на бильце крісла.

— У вас помилка.

— Так, так, ви мені вже пояснили її, — погодився він.

— Ні, не в кресленнях. Ви недооцінили людей.

Він хотів заперечити, але я вів далі:

— Ми все одно рано чи пізно здогадалися б, що ваша помилка в кресленнях — гра.

У його очах майнула така туга, що я мимоволі промовив:

— Розумію, ви самотні серед нас, і не ваша вина в тому…

Я схаменувся: адже кожен керівник повинен не тільки співчувати, а й радити, спрямовувати. І я сказав:

— Обман — не порятунок. І ви забули про дисципліну, про справжню дисципліну, внутрішню…

Я не міг знайти потрібних слів, а мовчанки боявся. Бо тоді довелося б сказати про причини неприязні, про товаришів і про себе, про так званий авторитет керівника, про те, що я побачив біля школи.

— У головному ви маєте рацію, — сказав він. — Це образливо. Та скажіть, де шукати вихід? Що я маю зробити для того, аби стати таким, як інші? Щоб подолати неприязнь?

Ми думали про одне й те ж. Він ще нижче опустив голову:

— Я не можу стати таким, як усі люди, хоча і я людина. В мені все людське. Моя пам’ять — книги, архіви — пам’ять людей; мій досвід — досвід людей; тому й нові мої думки — думки людини. Все людське, крім організму. Та майже таким організмом, як у вас, наділені мавпи, собаки… Але ви їх не вважаєте рівними собі.

Він зітхнув, заперечливо похитав головою, певно, відповідаючи на свої думки, і вів далі:

— А коли б я зміг стати таким, як усі, то нам довелося б знову створювати сигома. Все спочатку: і неприязнь, і проблему взаємовідносин. І ви знову не хотіли б мати такого підлеглого, а коли б він зник, шукали б його, тому що люди повинні йти до своєї мети, навіть коли заради цього їм доводиться змінюватися. Власне кажучи, люди вже давно почали удосконалюватись, і сучасна людина відрізняється від пітекантропа більше ніж від сигома. В цій вічній зміні по висхідній — велич людини! Коли б ви могли визнати мене за рівного собі, за свого товариша…

Я щиро співчував йому, та прірва між нами не вужчала. І він теж розумів це.

— Спробую ще подумати…

“Чи є місток через прірву? — подумав я. — Чи варто його шукати? ”

Він узявся за ручку дверей і сказав мені:

— І ви, і я знаємо слабкі сторони людини і її могутність. Лишається зрозуміти дещицю — що ж таке сама людина?

ІІІ

Дві грубі папки лягли на мій стіл. Віднині все піде, як колись. Нічия присутність не бентежитиме… Та мій голос тремтів, коли я запитав у сигома:

— Невже немає іншого виходу?

— Ні, — відповів Юлій Михайлович.

— А якщо зачекати?..

— Потім буде гірше. Вам не можна одвикати від лічильних машин.

Він замовк.

— Коли відлітаєте? — запитав я.

— Якщо дозволите — завтра. Готуватиму станцію на Марсі.

Він помітив і зрозумів мій жест.

— Адже мене призначили до вас тимчасово. А головне завдання моє, як і в решти сигомів, — розвідка інших планет. Ви, люди, прийдете їх обживати, а ми полетимо далі. Та не в цьому річ. Ми будемо змінювати себе, шукатимемо найкращу форму для розумної істоти. Може, це буде форма, подібна до кульової блискавки чи до хмари надплазми. І щоб утілитися в неї, не треба неодмінно проходити стадію сигома. А людина зможе змінити свій організм так, щоб одразу набути такої форми? І якщо нам це пощастить, ми вважатимемо, що чесно повернули вам частку свого боргу…

— Так, так, ви маєте рацію, — трохи розгублено мовив я, підвівся і кілька разів пройшов по кабінету.

“Він вирішив остаточно. “Жайворонка” доведеться здавати без нього… Полетять усі строки…” Я скоса глянув на Юлія Михайловича, помітив, як нетерпляче здригнулися його губи.